Традиції, обряди, звичаї українців
Звичаї українського народу передусім пов’язані з традиційним світоглядом, який складався протягом багатьох століть і зберіг чимало ознак дохристиянських вірувань. Обряди поділяють на два основних типи: сімейні та календарні. Сімейна обрядовість освячувала перехідні або етапні моменти в житті людини, а календарна – у житті природи або трудовій діяльності людей. Кожне традиційне свято і кожний обряд тісно пов'язувалися з народними віруваннями та повір'ями.
Сімейні обряди та звичаї
Родильні обряди, що супроводжували народження дитини, ретельно обставлялися магічними діями та обереговими знаками, бо таїнство появи на світ належало до особливо делікатних сфер. Приймаючи роди, повивальна бабка намагалася прищепити дитині необхідні риси характеру. Аби дитина росла здоровою, під час купання використовували освячені трави та квіти (свячене зілля); у купіль дівчинки додавали меду, а іноді й молока («щоб гарною була»), хлопчикам клали корінь дивосилу («щоб сильними були») або сокиру («щоб уміли майструвати»). Кожен, хто приходив до хати під час ритуалу, мав кинути у купіль монету «на щастя».
Весілля в середовищі українців було справжньім драматичним дійством, що супроводжувалася музикою, співами, танцями, іграми, набуваючи характеру народного свята. Все починалося зі сватання, коли представники родів молодого й молодої домовлялися про весілля. Бували випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. Тоді вона повертала старостам принесений ними хліб, а молодому «дарувала» гарбуза чи макогона.
Невдовзі після цього влаштовували заручини, які починалися з церемонії посаду – у висловленні молодими взаємної згоди на шлюб та в його освяченні двома родами. Символами єднання були рушник та хліб. Молодих виводили на посад, старший староста накривав рушником хліб, що лежав на столі, клав на нього руку дівчини, зверху – руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками.
Між заручинами та весіллям відбувалася підготовка до торжества, обставлена низкою обрядів. Основними тут були дівич-вечір (або барвінкові обряди), бгання короваю та запросини. Дівич-вечір влаштовували напередодні весілля як символ прощання з самотнім життям і робили це окремо в оселях молодої та молодого.
Поки молодий та молода збирали свої дружини, коровайниці – заміжні й добропорядні жінки – готували коровай та весільне печиво (теремок, шишки, калачики, полюбовники). Головним весільним хлібом в українському весіллі був коровай.
Найдраматичнішим моментом весілля був обряд покривання, що символізував перехід молодої до громади жінок та під владу чоловіка – після цього розпочиналися загальні веселощі. Архаїчний обряд покривання на Гуцульщині. Там під кінець вечері молоду кликали до комори, при цьому музики грали сумну мелодію. Як тільки молодий чув звуки скрипки, він забігав до комори і зубами перекушував мотузочок, який тримав металеві прикраси в косах молодої; тоді й розсипався весь пишний головний убір гуцульської княгині. Відтепер вона мала заплітати дві коси, закручувати їх у кружок на голові, вдягати очіпок, а зверху вив'язувати перемітку чи хустку.
Важливою складовою весільної обрядовості досі залишається вінчання – церковне освячення шлюбу.
Поховально-поминальні ритуали спрямовувалися як на забезпечення незворотного переходу душі небіжчика у світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу духу померлого. Ці обряди складалися з похорону та поминок.
Коли вмирала людина, про це оповіщали всіх родичів та односельців. З цією метою на вікна хати, де лежав небіжчик, вивішували білі хустки або перемітки. Серед верховинців було прийнято розкладати перед хатою покійного велике вогнище та сурмити у трембіти.
Особливо делікатно ставилися до душі померлого: заборонялося пити воду в хаті небіжчика, адже її могла пити душа; коли хтось хотів сісти на лаву, мусив подмухати на неї, аби не розчавити душу покійного.
Особливою магічністю позначалося винесення труни з небіжчиком, оскільки це пов'язувалося з захистом родини та господарства від його шкідливого впливу. Намагаючись перешкодити померлому відшукати дорогу додому, його виносили ногами вперед переважно через задні двері, тричі постукавши труною об поріг хати, щоб покійник попрощався з пращурами і більше не повертався. Як тільки труну виносили з хати, на тому місці, де вона стояла, розбивали новий горщик (символ оновлення життя), а шлях, яким виносили труну, посипали житом та ячменем, аби в домі більше ніхто не вмирав.
Українці суворо дотримувалися напівцерковного звичаю печатати могилу, якого не знають інші народи. Священик під церковні співи позначав лопатою хрест над могилою, а потім навхрест кидав на труну землю.
По закінченні похорону для всіх присутніх улаштовували трапезу, обов'язковою стравою на якій було коливо — варена пшениця з медом. Одразу після трапези було прийнято ставити на вікно склянку горілки та окраєць хліба, призначені для духу покійного: адже він, за повір'ям, повертався додому протягом дев'яти днів. Наступного дня на могилу несли сніданок («будили покійного»). Цим завершувався похорон, і цим же розпочиналися поминки.
Відзначення окремих поминальних днів пов'язується з народними світоглядними уявленнями про життя та смерть. Отож, вважалося, що на третій день тіло покидає душа, на дев'ятий — дух, на сороковий же день тіло перестає існувати.
Календарні свята й обряди
Календарна обрядовість поділяється на чотири основних цикли: зимовий, весняний, літній та осінній. Кожний цикл обрядовості приурочувався, з одного боку, до природних явищ, і з іншого – до відповідних їм видів сільськогосподарської діяльності.
Зимовий цикл народної календарної обрядовості українців починається з Коляди, що відзначається напередодні Різдва (7 січня) і закінчується Водохрещею (19 січня). Загалом зимовий цикл включає такі свята: Коляду (або Свят-вечір); Свято народження сонця (або Різдво Христове); Старий Новий рік (Маланки або св. Василія Великого), Водохрещу (або Богоявлення), Стрітення та Обрітення.
Вечір напередодні Різдва (Коляда, Свят-вечір) називався ще багатою кутею. До нього ретельно готувалися: розтоплювали піч 12 полінами, що висушувалися 12 днів, пекли й варили 12 ритуальних страв, головні з яких – різдвяна кутя (страва з пшениці, меду, маку та горіхів) та узвар (компот із сухофруктів). Під вечір до хати вносили дідуха – обжинкового снопа. Вважалося, що він, як і всі інші хатні речі, набуває чудодійної сили і приносить щастя та успішну працю. По вечері дітей виряджали до родичів і близьких з дарунками й кутею, аби поминути душі померлих.
Починаючи від Свят-вечора і аж до Водохрещі колядували та щедрували – співали ритуальних пісень-побажань господарям осель та їхнім домочадцям.
Весняний цикл календарних свят та обрядів у середовищі українців мав особливе значення, бо пов'язувався з найважливішою життєвою справою – закладанням майбутнього врожаю. Тому люди за допомогою обрядів та ритуально-магічних дій намагалися всіляко прискорити прихід весни, тепла, дощу. Цей період — іще й пробудження природи та людських почуттів. Тому весняна обрядовість спрямовувалася на розваги молоді, ворожіння, оберегові дії. Своєрідною емблемою весняної обрядовості в Україні були високопоетичні народні співи — веснянки, що пронизували не одне свято та обрядове дійство.
Головним весняним святом у народі завжди вважався Великдень – свято, котре пізніше християнська церква встановила як Воскресіння Христове. Воно досить органічно поєднувало давні язичницькі ритуали та церковні обряди. Великдень – це цілий обрядовий цикл, який включає такі основні компоненти: Страсний тиждень, що у свою чергу поділявся на Вербну неділю і Чистий четвер; Великдень (Паска) та Світлий (Великодній) тиждень, до якого входили радуниця (шанування предків) і Світлий (Волочильний) понеділок. У Вербну неділю освячували в церкві лозини верби, якими потім шмагали домочадців та худобу. На Великдень освячуються заздалегідь приготовані паски (святковий хліб) та писанки (великодні яйця).
Найрізноманітнішим є літній обрядовий цикл, котрий тривав від русалій (кінець травня) аж до Головосіки (початок вересня). Він включає такі свята: русалії, Зелені свята (Трійцю), Купайла (Івана Купала), Петрів день (святих Петра та Павла), Маковія, Іллів день, Пантелеймона Цілителя, Спаса, а також нині призабуті свята – богів Лада, Ярила, Громові свята та ін.
Ключовими в літньому обрядовому циклі були два поняття: вода і рослини. Особливою поетичністю та чарівністю визначаються купальські свята. Існувало повір'я: хто встигне зірвати квітку папороті (а вона розквітає опівночі, загорається вогнем і тут же осипається), тому відкриваються заховані скарби, а сам він дістане чудодійну силу та знання. Тому в ніч на Купала сміливі шукали в лісі квіт папороті, дівчата ворожили на вінках, молодь над водою запалювала вогні і стрибала через них: купальські вогні та купальська вода мали цілющу та очищувальну силу.
Осінній цикл календарних свят не становить цілісної системи, а ввібрав окремі звичаї та обряди. Їх загальний характер визначався станом засинання природи та підготовкою до зими. Обрядові дії переважно переносилися у приміщення, набуваючи форми вечорниць.
Розпочинається осінній цикл із свята Семена, котре колись збігалося з новим церковним роком, і включає такі свята та обряди: Семена, Покрови, св. Димитрія, Кузьми та Дем'яна, Введення, Катерини, св. Георгія, Андрія, св. Варвари та св. Миколи.
Обряди осіннього циклу переважно були спрямовані на родинне життя. З Покрови починалися весілля. Інші свята осіннього циклу також були пов'язані з одруженням чи ворожінням про обранців. Ворожили і на Введення, Катерини і Андрія, причому «арсенал» цих ворожінь був надзвичайно різноманітний.
Нині багато традиційних звичаїв поступово відходять у минуле, проте в сучасній обрядовості зберігаються окремі їх елементи, які використовують при святкуванні найпопулярніших народних свят.
myukraine.info
|
| Категория: Статьи о народной музыке | Добавил: admin (19.09.2012)
|
| Просмотров: 4966 | Комментарии: 2
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
Меню сайта
|