Народні танці як грань українського етнофолклору
Народні танці – в люди!
Співучий ми народ. І мало хто в цьому може потягатися із нами. А чи танцюючий?
На багатьох фольклорних фестивалях, де доводилося виступати нашому фольклорному ансамблю «Божичі», ми зустрічалися з нашими колегами з країн Прибалтики. Родзинкою їхніх виступів завжди були і є танці. В перші роки нашого існування ми навіть і думки не мали, аби потягатися в танцювальному мистецтві із ними. Як і вони не мали надії потягатися із нами у мистецтві співу.
Проте прискіплива зацікавленість українським традиційним танцем відкрила для мене зовсім незнаний світ багатства української народної хореографії.
А почалося все у 1997 році, коли вперше в експедиції, озброєні відеокамерою, ми змогли зняти народні танці в с.Кнути Сосницького району Чернігівської області. Після того були довгі місяці осмислення знятого – ті кроки і рухи, які зараз нам відомі як абетка, тоді мали для нас величезну таїну. Ми багатосоткратно прокручували на відеомагнітофоні один й той самий фрагмент танцю, щоб зрозуміти, як це танцюється!
Тоді – перші спроби це танцювати в коридорі Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського, нові експедиції, нові зйомки...
Справжнім вишколом для нас стало відвідування народних танців, що ще й дотепер проводять ентузіасти цього діла в Києві на Майдані Незалежності та в переході на м.Театральна. Пам’ятаю, як важко було насмілитися встати в танцюючий загал, як недовірливо і сперше не дуже доброзичливо дивилися на нас танцюючі, мовляв, знов молодь прийшла заважати! Але літні люди дуже скоро починали радіти нашій зацікавленості, нашим першим успіхам, допомагали порадами в ті моменти, коли ми не могли зрозуміти, як виконується той чи інший рух.
Кількість танців, які ми взнавали, неухильно збільшувалась, і у мене дедалі частіше виникали думка – а не такий ми вже й нетанцюючий народ! Просто ми не знаємо власного хореографічного мистецтва!
Постривайте, скажете ви. А як же ансамбль ім. П.Вірського, інші заслужені танцювальні колективи? Нажаль, на превеликий жаль, я мушу констатувати, що ці колективи, черпаючи натхнення дійсно в народні хореографії, витворили власну школу українського танцю, яка ані за духом, ані за формою нічого спільного з сільським традиційним танцем не має. Фактично, це український національний балет. Саме балет, а не танець.
В чому полягає сутність народного танцю, його філософія? Для чого люди танцюють?
Як і скрізь у фольклорі, фольклорне мистецтво – це мистецтво, яке спрямоване не на глядача, а на самих учасників процесу – чи то спів, чи то танець, чи то гра на музичних інструментах. Задоволення отримують в першу чергу ті, хто бере участь в процесі. Народне мистецтво може, але ніяк не зобов’язане приносити задоволення глядачу, слухачу. І стосовно самого процесу – він буде тривати стільки, скільки схочуть його учасники, а не диригент, балетмейстер і т.д.
Зовсім по-іншому будується професійне мистецтво – ти можеш не отримувати задоволеня від власної роботи (бо спів, танець чи гра на музичних інструментах в професійному колективі вже перетворюється на роботу), але ти повинен приносити задоволення глядачу чи слухачу. Парадокс!
Якщо говорити саме про народний танець, то коли людина танцює без навченої і завченої постави, вона танцює від себе, так, якою вона є, в міру свого темпераменту, характеру, таланту. Чи ви можете сказати по танцюристу професійного танцювального колективу, яка він людина? Ні. А по танцюристу, який танцює від себе – можна.
Фактично, діяльність професійних танцювальних колективів стала перешкодою на шляху побутування сільських народних танців у звичайному середовищі. «Якщо танцювати – то професійно» – стало гаслом у радянські часи, гаслом, яке, нажаль, актуальне й до тепер. Саме смішне, що це гасло було активно підтримане українцями діаспори, чиє танцювальне мистецтво продовжує радянську псевдонародну хореографічну школу. Тому народне танцювальне мистецтво і зараз в переважаючій більшості продовжує існувати лише на сцені.
Спробою подолати цю ситуацію стало створеня 21 січня 2005 року «Школи традиційного народного танцю» - першого і поки єдиного клубу автентичного народного танцю, що діє на базі Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара» та Культурно-мистецького центру НаУКМА у м.Києві. Моєю особистою гордістю є те, що протягом вже чотирох років заняття танцями відбуваються безкоштовно.
Сперше «Школа традиційного народного танцю» планувалася виключно як молодіжний захід. Але поступово до танцюючої молоді долучилися їхні батькі, згодом їхні бабусі та дідусі, і тому тепер склад учасників «Школи» є дуже строкатим, хоча, звичайно, молодіжна складова є суттєво переважаючою.
Кількість танців, яку ми танцюємо, треба вважати дуже малою – вона доходить лише до 50 штук. Литовці, наприклад, хизувалися, що кількість їхніх танців доходить до 150-ти. Я думаю, що в українських реаліях, кількість танців може сягати декількох сотень – це якщо рахувати тільки ті танці, які можна ще записати в експедиціях. Нажаль, ще більше танців, причому давнього українського шару, є втраченими назавжди.
Для того, аби народним танцям могли навчитися якомога більше людей, було створено та офіційно видано відеопосібник на DVD під назвою «Школа традиційного українського народного танцю. Частина 1», до якого також записаний і аудіодиск.
Українські народні танці (не торкаємося танців Західної України, які мають суттєві хореографічні відмінності від танців решти України) за хореографією можна розділити на три основні групи: одиночні танці, парні танці та танці на 3-х осіб. Найдавнішими серед них, беззаперечно, є одиночні танці. Одразу хочу наголосити, що в реальній ситуації побутування танців на селі, хореографія і мелодії танців настільки перемішалися, що вік та хореографія танцю далеко не завжди співпадають одне з одним: давня хореографія може танцюватися під більш сучасну мелодію, а більш сучасна хореографія – під більш давню мелодію.
Одиночні танці – це танці, що танцюються довільною кількістю людей, які при цьому не тримаються за руки, можуть як взаємодіяти, так і не взаємодіяти між собою. Найяскравішим зразком тут є гопак. Деякі народні танцюристи характеризують одиночні танці як суто чоловічі, що, скоріше за все, за їхнім походженням так і було. Проте я не підтримую модну зараз теорію того, що гопак є українським бойовим мистецтвом. Це – чудова зарядка, навчання слухати своє тіло, координувати його роботу, фізичний та психологічний тренінг. В мене на танцях був зайнятний випадок, коли навчатися гопаку поприходили хлопці, які займаються так званим «бойовим гопаком». Ногами й руками вони машуть добряче, але... Координувати свої рухи з музикою? Навіщо, це занадто складно! Так і пішли геть.
За давністю походження до одиночних танців примикають танці на 3-х осіб, особливо ті, в яких не відіграє ролі, з якої ноги починають танцюристи, як є скрізь в одиночних танцях.
Парні танці (які можуть танцюватися як удвох, так і в чотирьох) діляться на танці з парними поворотами та без них. В танцях без парних поворотів відмінності хореографічної партії двох танцюючих є незначними або відсутні взагалі, тому що обидва танцюристи танцюють з однієї й тої самої ноги. В танцях з парними поворотами вже яскраво виражені дві окремі танцювальні партії, які виконуються з різних ніг, так би мовити чоловіча (хоча часто в селах чоловічу партію виконують теж жінки) та суто жіноча. В таких танцях чоловіча та жіноча партії в основі є дзеркальним відображенням одна одної, тому оволодіння чоловічою партією з боку жінки вимагає переучування. Парні танці без парних поворотів безперечно є давнішими у порівнянні з тими, в яких ці повороти є.
Для української танцювальної традиції притаманне явище, коли в різних регіонах (я би навіть сказав мікро регіонах, які можуть обмежуватися декількома районами однієї області) на одну й ту саму мелодію танцюють кардинально іншу, несумісну між собою хореографію. Це свідчить про те, що хореографічна творчість українського народу протікала незалежно від музичної творчості. Це стосується як мелодій суто українського походження, типу награвань «Орлиця», «Гречаники», «Яків» (він же «Чумак»), «Баламут» та інш., так і мелодій, які прийшли в Україну, типу награвань «Краков’як», «Карапет», «Коробочка», «Нарєченька», «Во саду лі», «Страдання», «Місяць» та інш. Найчастіше це мелодії російського походження, які були поширені територією колишньої Російської імперії. Прикметним є те, що в Україні ці мелодії часто набували інших рис, ніж в місці їхнього походження – мінялася форма (наприклад, російські одночастинні «частушки» перетворилися на український двочастинний танець «Страдання»), жанр (російська пісня «Коробєйнікі» перетворилася на український танець «Коробочка»), мелодія (так, існує багато різних варіантів мелодій танців «Ойра» та «Падеспанець»).
Значного поширення в Україні здобув танець «Полька». Одразу треба зазначити, що народні виконавці «полькою» називають частину будь-якого танцю, в якій є парний поворот. «Полька» в Україні - це не якісь певний танець, а цілий жанр, а вже окремий танець, переважно, має своє власне найменування, наприклад, полька «Кокетка», полька «Голубка», полька «Вербулька», «Жеревська полька» та багато інших. «Полька» як жанр якщо й прийшла з-закордону, то повністю асимілювалася в Україні. Про це свідчить навіть найпоширеніша приспівка до «Польки»: «Пішла полька жито жать, та й забула серпа взять. Серп узяла, хліб забула, та так полька дома була».
Цікаво, що, здавалося би, цілковито український танець «Гречаники» танцюють і грають під тією самою назвою і в Литві, і в Латвії, і ніхто в цих країнах не погодиться, що «Гречаники» – не їхній питомий танець. Навіть приспівки про гречаники своєю мовою співають. Але, знову таки, так, як танцюють «Гречаники» українці, прибалти не танцюють.
І на останок хочеться згадати ще про одну функцію нашого танцювального клубу. Нещодавно вже третя пара, яка склалася на танцях, оголосила про своє одруження. І я відчуваю, що в цьому є й моя заслуга.
Ілля ФЕТИСОВ,
Керівник «Школи традиційного народного танцю» та фольклорного ансамблю «Божичі»
|
| Категория: Статьи о народной музыке | Добавил: admin (11.10.2012)
|
| Просмотров: 2529
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
Меню сайта
|